ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ УПЦ МП В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Анотація

У статті досліджено можливі підстави заборони діяльності релігійної організації, пов’язаної з країною-агресором. Проаналізовано два законопроєкти з цього питання – законопроєкт № 7204 «Про заборону Московського патріархату на території України» авторства Оксани Савчук, представниці партії «Свобода», та альтернативний проєкт Закону № 7213 – від Інни Совсун та групи депутатів з фракції «Голос». Відмічено, що  Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), яка насправді мала би називатися «Російська православна церква в Україні», неодноразово виявляла свою антиукраїнську та антидержавну позицію, а її служителі з 2014 року порушували принципи суверенітету Української держави. Патріарх РПЦ Кіріл (Ґундяєв) прямо благословив повномасштабну агресію РФ проти України. На тлі руйнувань храмів цієї конфесії від російських обстрілів, загибелі священиків, монахів та вірян від рук агресорів, багато священиків та громад РПЦ висловили небажання бути в одній структурі з Московським патріархатом. Проте керівництво УПЦ МП донедавна зберігало підпорядкування центру в Москві, що прямо загрожує національній безпеці України. Така ситуація актуалізувала питання про можливість законодавчої заборони діяльності УПЦ МП в Україні в умовах війни. Тому це питання і стало метою дослідження. Автор констатує, що окремі міста і регіони, не дочекавшись такої заборони, вже заборонили діяльність УПЦ МП у своїх громадах, проте в основі цих рішень – політична доцільність. Аналізуючи законопроєкт № 7204, автор наголошує, що в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» є стаття 16, яка прямо передбачає підстави припинення діяльності релігійних організацій, то більш логічним вбачається внесення змін саме до цієї статті, а не до статті 3, як пропонує автор зазначеного законопроєкту. Законопроєкт № 7204, що пропонує заборону УПЦ МП і перехід парафій до ПЦУ, також не базується на принципі свободи совісті і віросповідання, і таку заборону очікувано буде оскаржено в суді. Аналізуючи ці законопроєкти, автор вважає, що, з огляду на політичну доцільність в умовах війни, коли народ об’єднався у боротьбі з агресором, заборона УПЦ МП не є простою справою, бо може привести до нового розколу православних громадян України. Автор висловлює обґрунтоване припущення, що Постанова Собору УПЦ від 27 травня 2022 р. про «повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви» є спробою церкви МП уникнути її заборони законодавчим шляхом. Проаналізовано підстави припинення діяльності релігійної організації за чинним законодавством України. Висловлено думку, що подані до Верховної Ради України законопроєкти про заборону УПЦ МП у нинішній редакції навряд чи будуть прийняті через політичні та юридичні причини. Автор пропонує додати до ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» уточнення, кого слід вважати «уповноваженою особою» релігійної організації, а до ч. 4 цієї ж статті – пункт 6, який у період воєнного стану прямо забороняє в Україні діяльність релігійних організацій, пов’язаних з країною-агресором. Проблема залишається актуальною і потребує подальших досліджень.